Де літо зимує - Стеблина Микола Федотович

Де літо зимує 

Місяць лютий явився на сердитій хурделиці. Зима стала іще зимніша. Мороз пече холодом, завірюха виє… Ні пташки, ні собаки надворі й не побачиш.

Мені страх як набридло дивитися у вікно, бо там уже три дні снігом сипле так, що й світа не видно. І коли воно розпогодиться?

Дід Михайло коло груби на низенькому ослінчику валянки підшиває. Баба Дуня тісто вчинила і кришить яблука на пироги. Кришить вона яблука і співає тихо та жалібно про журавлика, що відбився від свого ключа та й лишився зимувати. І так шкода мені того журавлика, так шкода − аж до плачу.

А сніг мете й мете…

− Я, діду, вже хочу в літо, на річку та на луг хочу, − кажу.

− Е-е, Романе, до літа ще далеко. Після зими буде весна, а тоді вже настане літо. Правда, − всміхнувся дід, − у нас на горищі того літа трохи зосталося зимувати.

− На горищі?

− Авжеж, на горищі.

− Може б, ви полізли на піч, − сміється баба Дуня, − і там літа пошукали?

− І чого ви, бабо, смієтесь? І ви, діду, смієтесь, бо хіба я не знаю, що літо величезне? Воно на всю землю приходить.

− Приходить то приходить, а од холоду де ховається?

− І хіба ви, діду, не знаєте? Поки в нас зима, воно в теплих краях живе.

− Буває, Романе, що й у нас трохи літечка на зиму зостається. Так, як отой журавлик, що від свого ключа відбився.

− То полізли, діду, на горище?

Ми вийшли в сіни, а з сіней по драбині вибралися на горище, увімкнули світло.

А тут, на горищі, чого тільки немає!

Згори із бантин рясно звисають золоті гірлянди цибулі. Нанизані за самушиння, ніби за чуби, сміються жовтими рядочками зерен великі качани кукурудзи, срібним блиском сяють вінки часнику. Поставлені один коло одного кадубці вщерть наповнені сушеними яблуками і грушами, гарбузовим  і соняшниковим насінням. Над кадубцями висять довгі низки сушених грибів, і пахнуть вони так, що аж голова паморочиться. З купи полови то тут, то там визирають червонобокі яблука. Це дід ті яблука половою переклав, щоб не псувалися й лежали аж до весни.

− А що, гарно тут? − радіє дід.

− Ще й як гарно!

− Тепер попробуй рукою лежак. Теплий? Отож-бо. І димар теплий, бо по лежаках у димар і з печі, і з груби дим іде. Еге ж тепло?

− Тепло, діду. Гарно і тепло.

− А я що казав? А тепер далі підемо, за димар.

З того боку димаря мало не півгорища луговим сіном забито. Сіно сухе, пахуче, зелене. В ньому рясно лугових квітів − червоних, жовтих, білих, синіх.

− Наче на лузі, діду.

− Отож-бо. А я тобі що казав? Ось посидь трохи на цьому сіні, то й побачиш, що тут так само, як літом на лузі під копичкою.

З розгону я стрибнув на сіно. Воно притопилося піді мною, шурхотіло і пахло сонцем, літнім лугом, молодою травою. І здавалося мені, що навколо теплий сонячний день, а я йду стежиною, й наді мною в’ються, вітьвікають меткі ластівки.

Джерело: Стеблина Микола Федотович. Де літо зимує / М. Ф. Стеблина // Де літо зимує. – Київ, 1979. – С. 3-5.