Чудесна тростка - Свідзинський Володимир Юхимович

Був собі парубок убогий

Та й пішов найматися в службу.

Коли зирк – чоловік устрічу:

«Хочеш, сину, наймися до мне!»

Хлопець каже: «Чому б не найнятись?

А яка у вас, діду, робота?»

«Та робота, сказати б, звичайна:

У незгасимій печі палити».

От прийшли вони в ліс великий,

Несказанно сильний і темний.

Тихо в лісі: ніщо не шеберхне,

Ні білочка скочить, ні хрусне хмизинка,

Ні комарик-дударик не писне;

Лиш на галяві піч горбата,

Роздійнявши закурену пащу,

Так і паше вогнем та чадом,

Так і сапле – аж жежко дивитись!

Коло печі коні, як змії.

Тоді каже той дід до хлопця:

«Ось тобі коні – возити дрова.

Годуй їх попелом та вугіллям

Та пильнуй, щоб піч не погасла».

Так сказав і пропав, мов здимів.

Став той хлопець возити дрова,

Та ніяк не надасть, хоч розпадься:

Тільки вкине, уже й немає.

Але раз йому кажуть коні:

«Ой да гірко ж їсти вугілля!

Ти вкоси нам зеленого зілля,

А як ми поїмо в охоту,

То й за тебе справим роботу».

Він послухав – вкосив їм сіна –

Дак то перше робив, аж слався,

Коло тої вогненної прірви,

А тепер собі повагом возить

І спочине, і з люльки пакне,

А тим часом піч не вгасає.

От минув уже рік і місяць,

Коли щось як гуне по лісі,

Як чварахне, як брязне громом!

Гляне хлопець, а дід – коло нього.

«Ось на тобі, – каже, – цю тростку.

На що загадаєш, чого захочеш,

Помахнеш нею – твоє і буде».

Вийшов хлопець на степ широкий

Та й питає себе на думці:

«Чи не дався я одурити?»

Та, махнувши тросткою, каже:

«Нехай буде овець отара!»

Ще не змовив останнього слова,

А вже скрізь, куди оком скине,

Коливаються спини овечі,

Стугонить незліченний тупіт,

Заливає пагорки та долини.

Хлопець став, затремтів, як трепітка,

Ледве-ледве спромігся сказати:

«А тепер хай не буде нічого».

Лиш махнув – і не стало нічого,

Тільки мгліє далекий згірок

Та, літаючи, каня тужить.

От приходить хлопець додому,

Приносить багаті дарунки,

Та за тростку не каже ні слова:

Потаємно орудує нею.

Став він жити маєтно та пишно,

Став чубунитись та величатись,

Зажадав собі влади та панства.

Ото й каже колись до мами:

«Візьміть, нене, новеньке убрання,

Та підіть у цареві палати,

Та просіть молоду царівну,

Чи не піде за мене заміж».

Мати каже: «Мій сину милий!

Ти що собі в голову вкинув?

Та ж тобі царівна не рівня,

Не улюбить тебе, не вшанує,

До твойого умислу не пристане,

Тільки віку тобі умалить,

Візьми собі, сину, селяночку,

Чепурушку, дбайливицю в хаті,

Оця тебе буде любити,

Біля тебе, як річенька, дзвеніти».

Угнівався син, відказує з серця:

«Добра рада – селючку взяти,

Неотесану довбню, гергепу,

Що не вміє ні сісти, ні встати,

Ані чемної речі зговорити!

Ідіть, мамо, сватайте царівну».

Мати зрядилась. Назула на ноги

Чобітки з зеленого сап’яну,

Тоді наділа плахту-синітку,

Поярковим поясом переп’ялась,

Узяла шовковий очіпок,

Поверх нього лляну намітку,

На плечі біленьку катанку,

Та й пішла до царського двору.

Приводять її до царівни.

Та на неї дивиться згорда:

«А чого вам, госпосю, треба?» –

«Так і так, –  відказує жінка, –

Єсть у мене синок-сокільчик,

Да такий хорошень – не сказати!

Чорнобривий, ставний, як кленочок.

Ще й до того багатий кріпко.

Чи підете заміж за нього?»

Відказала красуня-царівна:

«Чому б не піти, як хороший?

Тільки знаєте що, бабусю,

Нехай син ваш поставить до завтра

Отакий двірок, як у мене,

А тоді щоб од мене до нього

Золотий місток простелився,

А на тому містку, обабіч,

Коли будемо йти вінчатись,

Нехай яблуні процвітають,

А як станем вертатись додому,

Щоб і яблука вже поспіли.

Під мостом нехай море хлюпа,

А на морі кахкає качка».

Вернулась мати додому.

«Ей, дитинко, не буде діла!

Там такого вона загадала,

Що ти і довіку не вдієш».

А син каже: «Дарма, не журіться».

От опівночі взяв ту тростку,

Помахнув – і все учинилось,

Як жадала собі царівна:

Став двірок такий, як у неї,

Або й кращий; прослався місточок,

Сам золотий, а поруччя срібне;

Пообабіч того місточка

Грають яблуні цвітом рожевим,

Під мостом хлюпощеться море,

І на морі кахкає качка.

Де взялися лакеї, карети,

Сів він вранці, поїхав до неї,

А вона вже жде його, плаче,

Що приходиться йти за нерівню.

Та, проте, нічого, звінчались.

От живуть вони місяць, другий.

Він кохає її, милує,

Да так-то вже хорошенько водить!

А вона умишляє лихо.

Почала пригортатись до нього,

Щоб сказав їй, чим він чаклує.

Він сміється: «Покинь ці речі:

Мене лестками не підійдеш».

Та вона, мов куночка тая,

Коло нього в’ється, голубить,

Припадає, ластиться, просить

То любощами, то словами, –

Не устояв він – признався.

«Оцією тросткою», – каже.

От вона і викрала тростку.

Вийшла в двір, помахнула нею

Ще й промовила люте слово:

«Заклинаю да й проклинаю,

Нехай зійдуть із блеску-світу

І двірок, і сад коло нього,

А мій чоловік осоружний

Хай загине повільною смертю,

Замурований в стовп камінний!»

Як сказала, то так і сталось.

Зникло все, лиш бур’ян зостався,

Дике поле, земля саморосла

Та мурований стовп над нею,

А в стовпу, наче кіл у горожі,

Непорушно стоїть хазяїн –

Ледве видно вуста та очі.

Стоїть він та кається гірко:

«Язиче, язиче! Лихо тебе миче!

Як прийшло махом, так пішло прахом».

Тоді сіла царівна в карету

Та й поїхала знов до батька,

А з маєтку її чоловіка

Тільки кіт лишився та коник.

Кіт негайно югнув по сусідах,

Де хліба накрав, а де м’яса,

Доліз до хазяїна, каже:

«Не журіться, я й ще добуду».

А той крізь сльози:

«Мій котику вірний!

Ти достань мені тую тростку,

Що я нею владав на волі,

От тоді в мене хвалений будеш».

Кіт відказує: «Лиш не плачте».

Перебіг до коня та й каже:

«Їдьмо, коню, в царівнине царство

Чудесної тростки добувати,

Із стовпа хазяїна визволяти!»

Бистрий кіт – та й кінь не плохута:

Так і кинуся: «Гайда! Їдьмо!»

Кіт йому зараз плиг на спину,

Та й помчали – не можна швидше!

Як прискочили в друге царство,

Кіт давай там мишей давити.

Давить поспіль, усіх без розбору,

Аж набрів на їхнього князя.

Той благає: «Котику-брате,

Бери що хочеш, даруй душею!»

Кіт і каже: «Добудь мені тростку

Із рук царівни, то будеш жити,

А як ні – погублю з потомком!»

Тоді мишачий князь як свисне!

Пригромило мишей, мов війська,

Сунуть плавом, що ніде й ступити.

Стали гризти в палатах мури,

І ось наймудріше мишатко

Пролізло в покій до царівни.

У покої високо й чисто;

Посередині ліжко кедрове,

А на ліжку під синім атласом

Тихо спить молода царівна,

А ту тросточку в рот поклала.

Як угледіла теє мишка,

Зараз нишком підкралась до рота,

Устромила їй хвостика в ніздрі

Та й ну лоскотати злегенька!

То царівна як чхне спросоння –

Так і випала тростка з рота.

Миша за неї та хода звідти.

Оддала свою здобич котові,

Кіт – на коника, та й помчали.

Як примчали в своє посілля,

Кіт поліз по стовпові, глянув,

А хазяїн ледве що дише.

Кіт оддав йому тростку. Узяв він,

Помахнув нею, мовив тихо:

«Нехай буде усе як перше , –

І двірок, і сад коло нього,

А цей стовп розсиплеться в порох,

А царівна стане край мене».

Як сказав він, так і вчинилось:

Стовп розсипався,  в’язень вийшов,

Коли зирк – аж тут і царівна.

«А, голубко, то так ти дієш?

Ну, не доки мені терпіти!»

І звелів її кинути в прірву.

Сам узяв собі іншу дружину.

Жили вони довго й щасливо,

І той кіт коло них, і коник.

Аж доспіло три яблука красних:

Одне мені, друге теж мені,

Третє тому, хто збаяв казку.