Розбишака Чив - Копиленко Олександр Іванович

Розбишака Чив

1

         Це я дав йому ім’я — Чив. Чив жив над вікном другого поверху того будинку, що навпроти мене. Там у стіні була якась щілина. Чив вигнав звідти старого горобця-боягуза і оселився сам.

         На порозі його оселі я вперше побачив Чива. Це було ясного осіннього ранку. Сходило скупе осіннє сонце, і Чив, сидячи на порозі, співав свою немудру пісеньку. Чив співав значно краще, ніж інші горобці, яких мені завжди доводилося слухати навколо.

         Я ж забув сказати, що Чив — це звичайний собі горобець.

         Та ні, своєю вдачею Чив відрізнявся від інших горобців.

         Скажімо, я помітив, що Чив вродливіший за тих горобців, серед яких він жив.

         Сидів я і працював біля вікна, а Чив відпочивав у себе на порозі. Раптом він прилетів, сів по той бік шибки, безстрашно глянув на мене швидкими чорними очима, спочатку одним оком, потім другим, щось клюнув і зухвало цвірінькнув — чив-чив! Далі, витягнувши шию, Чив зазирнув до мене на стіл і знову вдоволено — чив-чив! Майнувши крильцями, він перелетів на дах свого будинку і звідти переможно озирав усе навколо себе.

         Доки Чив сидів за шибкою і знайомився зі мною, я не ворушився. За ці хвилини я встиг розглянути, що Чив сильний, молодий і великий горобець. Спина в нього темніша, ніж в інших його братів, а чорні широкі окуляри, що переходять у навушники, дуже красиві та ще й з фіолетовим відблиском. На голові Чива, над дзьобом, на тім’ї кілька пір’їнок стирчали чубчиком. Я думав, що це у нього після недавньої бійки, але виявилось, що цей чубчик стирчить завжди і навіть зовні робить Чива задерикуватим і зухвалим.

         Життя Чива проходило перед моїми очима. Ось ледве починає світати, я чую пісеньку Чива. Так Чив зустрічає день. Може, скажете, що горобець не співає? Неправда. У нього є своя пісенька, проста, нескладна. Прислухайтесь лишень уважно, ви полюбите її. В місті перший починає день горобець своїм співом. Він співає голосно й весело. На світанку найкраще чути його пісню, доки не приглушить її денний міський шум.

         А Чив співає трохи складніше і значно голосніше за інших горобців. Серед своїх товаришів він був талановитий співець. Коли б організувати гороб’ячий хор, Чив був би там першим співаком, і горобці-слухачі вітали б його оплесками і влаштовували б йому овації.

         Тільки був Чив зухвалий розбишака. Сидить він у себе на краєчку щілини і озирає весь видимий світ. Йому вже не хочеться їсти, а кортить затіяти бійку. Чив бачить купу свіжого сміття в дворі. Там є щось смачне, бо статечний горобець, що живе під стріхою дровника, поспішає до купи із своєю тихою сіренькою горобчихою.

Чив миттю падає теж на ту саму купу і під самим носом у статечного горобця клює смачні наїдки. Чив нічого не дає статечному горобцеві. Той образився і настовбурчив пір’я. Цього лише й чекав Чив. Він присідає на ліву лапку, а правим крилом знизу вгору б’є статечного горобця в бік. От уже й зчинилася сварка. Підскочили ще троє сусідів-горобців і стали на боці ображеного та його самички. Всі вони гуртом пішли в наступ на Чива. Та він не злякався. Він майже ліг на землю грудьми, розкрив крила, настовбурчив сердито чубчик і завзято оборонявся від п’ятьох. Він не дозволить себе ображати!

Але Чиву хочеться ще розважитись. Він враз здіймається з землі і летить до високої осики, що росте проти мого вікна.

Не зразу він туди летить. Спочатку Чив рветься вгору, потім падає до землі, кидається назад до стіни, робить у повітрі складні, химерні петлі, кривулі, вісімки. Вся зграя галасливо женеться за ним, та хіба його наздоженеш! Вже не п’ятеро, а всі дев’ятеро розлютованих горобців женуться за Чивом, і кожен намагається дзьобнути, вдарити крилом…

Тоді Чив блискавично облітає низом товстий стовбур осики, здіймається вище і ховається за товсту гілку. З цієї кріпості Чив починає відбиватися від свої переслідувачів. Зчиняється неймовірний гороб’ячий галас на весь двір!

Коли вже його оточили з усіх боків і, здається, немає йому порятунку — Чив раптом грудьми б’є першого-ліпшого горобця, пробиває облогу і з усіх сил поспішає до себе додому.

Вся розлютована зграя ображених горобців мчить за ним. Мов куля, Чив влітає в свою щілину і стає на порозі в бойову позицію.  Тут уже він у безпеці! Один горобець спробував налетіти на Чива. Удар дзьобом — і дві пір’їни полетіли з вітром. Після цього ніхто більше не наважився нападати на Чива.

Покричавши деякий час над щілиною, горобці розлітаються на всі боки у своїх справах.

Чив-переможець сідає відпочити на своєму порозі. Він співає пісеньку і вичікує нагоди вчинити ще якусь витівку.

Ага, он на чудовій гілці сидить насупившись незнайомий горобець. Здається, він дрімає.

Чив летить туди і починає тріпотіти над ним крильцями, майже сідає на нього. Горобець озирається, хоче захищатись, але Чив не дає йому отямитися і таки зганяє з гілки. Горобець летить геть на дах. Чив сідає на його місце. Посидів трохи, стало йому нудно, він знявся і полетів кудись шукати пригод.

Отакий зухвалець і розбишака цей Чив!

2

Своїх ворогів Чив знає добре. Їх була пара в нашому дворі. Хлопець Юрко і чорний кіт-заброда.

Не знаю, чий це кіт. Він лише на полювання прибігав звідкілясь до нас у двір. Я бачив, як він одного разу волочив жирного пацюка з нашого сарая. А іншим разом цей кіт вистежив необачну горобчиху і, стрибнувши з купи цегли, накрив її передніми лапами, і в ту ж мить горобчиха запищала в котячих зубах. Чорний кіт зробив з цегли такий стрибок, що я зрозумів, який він спритний мисливець. Подібного важко знайти серед котів.

Зате школяра Юрка я знаю добре. З Юрком ми майже друзі. Юрко серед хлоп’ят у дворі такий самісінький, як Чив серед горобців. З осені до весни у Юрка жили і співали в клітці пара щигликів, чижі, коноплянки. Юрко щоразу розповідав мені про своє пташине господарство і дуже пишався своїми кращими співаками. А один чиж, на ім’я Васька, вже другий рік живе у Юрка, бере з рук насіння, літає по хаті, весь день неугавно співає. Це гордість юного птахолюба.

Юрко розумівся на птахах, хлопець він спостережливий і, звичайно, не міг не помітити Чива. Такий красунь горобець, та ще з чубчиком на голові, привернув до себе Юркову увагу.

Я не раз спостерігав, як Юрко розглядав знизу хату Чива, але й для нього вона була не досяжна.

Кілька разів Юрко кидався накрити Чива шапкою на тротуарі, але той обманював хлопця, стрибаючи під його ногами.

А коли Чиву набридала Юркова настирливість, тоді він підлітав на дах і розв’язував усі свої справи в своєму гороб’ячому товаристві. Юрко не дуже цікавив Чива.

А чорний розбійник-кіт зазнав-таки одного разу помсти Чива.

Сталося це так. Під стіною, на тій же таки купі цегли, затаївся чорний кіт. Йому дуже кортіло поласувати горобцем. Кіт терпляче вичікував, доки котрий дурень-горобець сяде близько біля цегли. Тоді стрибок — і кіт поснідає.

Недавно пройшов осінній дощ, і по всіх ямках стояли калюжі води. З одного боку, біля цегли була теж глибоченька калюжа.

Звичайно, Чив не знав, що на цеглі затаївся кіт. Чив гуляв по двору, потім трохи підлетів, майже до стіни, і, високо піднімаючи крильця, щоб не закаляти їх, спокійно, безтурботно пострибав до купи цегли. Стрибає Чив, ще й наспівує сам собі. Підстрибнув до самої калюжі і там порається на бережку.

Я злякався. Я був певен, що настали останні секунди життя Чива. Бо кіт весь напружено припав до цегли, і враз, мов на пружині, його підкинуло вгору. Він зробив сильний стрибок. Чорний кіт летів у повітрі, ніби снаряд.

Але тут трапилася несподіванка.

Кіт був сильний і досвідчений мисливець, але він не знав, що Чив теж дуже спритний горобець. Чив не розгубився, не сидів на місці, навіть не полетів геть від калюжі, бо на це сподівався кіт, що стрибнув угору. Чив зробив навпаки. Він низом кинувся над калюжею, полетів під котом, щоб сісти на купу цегли і зайняти місце кота. Кіт збагнув це тоді, коли вже був у повітрі. Він у запалі крутнувся на місці і, намагаючись схопити Чива над землею, потрапив з розгону просто в глибоку калюжу.

Як відомо, коти смертельно не люблять води. А чорний кіт мало не з головою ляпнувся в калюжу. Він стояв серед калюжі і не зразу міг отямитись від несподіванки. Він був голодний, а сніданок утік від нього і сидів тепер на купі цегли, з цікавістю поглядаючи на свого жалюгідного ворога.

Нарешті кіт, гидливо підіймаючи лапи, виліз з калюжі, весь забруднений, мокрий, миршавий. Дув холодний осінній вітер,  котові було холодно і незатишно. Він стояв біля калюжі і намагався обтрусити воду з кожної лапи, але це не допомагало. Від холоду це не рятувало.

Кіт рвонув з місця і побіг з двору. Чив протяжно цвірінькнув у повітрі — чи-и-и-ив, чи-и-и-ив! На цей заклик налетіло з десяток горобців і гуртом галасливо проводжали кота, доки він не сховався з їхніх очей.

Такий цей розбишака Чив!

3

Ось і зима надійшла. Несподівано випав глибокий сніг, а мороз завісив мармуровою памороззю шибки в моїй кімнаті.

Я тепер не мав змоги спостерігати, що робить мій Чив.

На тротуарах я бачив сотні горобців, що, найоршившись, сховавши лапки під пір’ям, мов клубочки, коротенькими стрибками ганялись за кожним насіннячком, за кожною випадковою крихтою. Але мені не щастило побачити на вулиці Чива.

Я зустрівся з ним зовсім інакше.

Одного разу я повертався додому. В дворі мене перестрів Юрко з лижами на плечах. Привітавшись здалеку, Юрко підійшов до мене і з великою журбою в голосі спитав:

— Скажіть, що мені з ним робити?

— З ким? Що трапилося?

— Що мені робити з горобцем? — знову спитав Юрко.

— З яким горобцем, Юрку?

— Та горобця впіймав. Довго приманював його, обдурював, доки впіймав на балконі у Володі. Цікавий горобець, зроду такого не бачив. Посадив я його в клітку, а він б’ється, як скажений, об дріт. П’ятий день нічого не їсть. Не хоче ні їсти, ні пити. От клятий! — сердито крикнув Юрко.

— Чим же ти його годуєш?

— Всього щонайсмачнішого йому давав! І конопляного сім’я, і проса, і хліба! Нічогісінько не хоче і вже крильця опустив. Боюсь, що завтра впаде, лапки вгору — і все. А бився так, що мало клітку не розбив. Тепер уже без сил сидить.

Далі Юрко розповів, що саджав непокірного горобця до ручного чижа Васьки. Та горобець за один ранок мало не вбив чижа, а їсти все одно не хоче. В другій клітці з двома щигликами наробив такого, що довелося щигляче пір’я вимітати.

— Такий цей горобець. Ніякої дисципліни не розуміє, скажений! — вигукнув Юрко.

Мене це зацікавило. Я пішов до Юрка поглянути на вільнолюбного горобця.

Коли я спинився біля самої клітки, горобець з розгону вдарився об дріт клітки, безсило впав на дно, потім важко стрибнув на жердинку.

Я відразу впізнав розбишаку Чива. Він сидів за дротяними прутами клітки. Вже знесилений, Чив найоршився весь, заплющив очі і більше не звертав на нас ніякої уваги. Над самим дзьобом, на лобі, стирчали в нього чубчиком три пір’їни. Навіть у клітці це надавало йому зухвалого вигляду.

Швидко переконав я Юрка, що цього горобця треба випустити на волю. Я пообіцяв Юркові подарувати в неділю прекрасного, найкращого снігура замість цього непокірного горобчиська.

— Так снігур же дуже дорогий! — недовірливо сказав Юрко. — Я б сам уже давно купив.

— Нічого, я тобі подарую, — запевнив я хлопця.

Ми взяли Чива і винесли надвір.

— Ну, лети, дурнику! — крикнув Юрко і підкинув Чива вгору.

Чив важко полетів і сів на невисоку гілку голої осики. Потім пострибав вище, ще вище...Щось дорогою дзьобнув на корі дерева, ще раз дзьобнув, підживився сніжком, труснув пір’ям, і відразу став схожий на себе. Це вже той самісінький Чив — зухвалець і розбишака.

Після цього Чив перепочив трохи від щастя, озирнувся навколо.

— Чив! — раптом признався він, і кинувшись з осики, полетів, і полетів кудись аж на іншу вулицю. З того часу я ніколи більше не бачив Чива.

А Юркові я подарував такого красуня снігура, що й очей не одведеш!

       Джерело: Копиленко Олександр Іванович. Розбишака Чив / О. І. Копиленко // Як вони поживають / О. І. Копиленко. Лісові розмови / Ю. С. Старостенко. –  Київ, 1987. – С. 98-106.