Як орел півня кудкудакать навчив… - Хижняк Володимир Матвійович

ЯК ОРЕЛ ПІВНЯ КУДКУДАКАТЬ НАВЧИВ…

У невеликому селі по той бік соснового лісу в учителя жив орел.

Учитель знайшов його в лісі, у заростях ліщини. Орлятко, мабуть, випало з гнізда. Але скільки вчитель не шукав - він облазив зі своїми учнями всі найвищі дуби та гранітні скелі, - так і не знайшов жодного орлиного гнізда. І вирішив учитель залишити орлятко в себе. Він навіть радів з того, що не знайшов гнізда. В його хаті мало не цілий рік лікувалися, зростали чи набиралися сил усякі птахи й звірята. Якось цілу зиму прогостювала ластівка. Діти знайшли її біля невеличкої калюжі, на якій перший ранній заморозок залишив свої білі гусячі сліди. Вчитель виростив також двох маленьких козуль; їхніх матерів, мабуть, розшматували вовки. А їжаків, зайчат та різних дрібних птахів і не злічити… В хаті його взимку було як у лісі – щебетання, цвірінькання, пересвист. Та щоразу, коли приходила весна чи коли вихованці набирали вдосталь сил, вони покидали вчителя. А проте не забували, розносили розповіді про нього по всіх навколишніх лісах та луках. І на горищі в нього ластівки наліпили більше гнізд, ніж на всіх інших хатах. На клуні жили чорногузи. І частенько вранці, ховаючись поміж хвилями туману, та у надвечірній сизій імлі до вчителевого городу підходили козулі та лосі…

Принісши орлятко до хати, вчитель обмотав йому ногу мотузком і прив’язав до колоди. Там, біля льоху, воно й сиділо цілий день. Коли припікало сонце, над орлятком ставили великий лист фанери. А на ніч переносили до клуні.

Кури, гуси, качки боязко обминали орленя. Воно було ще зовсім молоденьке, але на зріст не менше од здорового гусака. Його грізний дзьоб, велетенські жовті очі та блакитні повіки, що світилися навіть уночі, нагонили жах на всіх птахів. Квочки найбільше боялися його, обходили далеко, пильно наглядаючи за своїм легковажним безтурботним сімейством.

Але орлятко нікого не чіпало.

Вчитель частенько брав його до кімнати, садовив на спинку стільця, поклавши на сидіння з десяток грубих книжок, і, перевіряючи учнівські зошити, розмовляв з орлятком.

І птах так звик до нього, що, коли вчитель повертався із школи, він підводився на своїй колоді, починав бити крильми.

Прийшла осінь. Орлятко почало літати. Але далі лісу не сягало. Посидить там на дубі й знову повертається до вчителевої садиби.

– Ну, що ж, – казав йому вчитель. – Перебудеш з нами зиму, наберешся сил...

Рання зима вкрила землю пишним снігом, вимостила річку та озерця дзвінкою блискучою кригою. Орел – тепер це вже був справжній великий орел – жив на кухні. Раз чи два на день він прямував до дверей, бив крилами по підлозі – просив, щоб його випустили. Політає над селом, виведе на блакиті неба декілька слів своєю орлиною мовою і повертається до хати.

Коли вчитель сідав удень перевіряти учнівські зошити – орел дізнавався про це по шурхоту сторінок і з того, як рипіло під учителем крісло, – він перевальцем переходив з кухні до кімнати, сідав на край столу і стежив за рукою вчителя.

– Ну що, розбійнику, дивишся? – всміхався вчитель. – Ще місяць, два – прийде весна, і тільки тебе й бачили… Полетиш геть.. А то ще, чого доброго, унадишся курей моїх красти…

Прийшла весна. Посмітюшки полетіли з села на лани. Опівдні земля так парувала, що, здавалося, хати, тини й дерева танцювали з радощів, що скінчилася зима. Навіть у лісі розтанув сніг.

Орла  знову  переселили  у  клуню. Цілий день ширяв він над селом, над лісом. Але надвечір повертався і ночував разом з курями, гусями та качками.

Вчитель дивувався. Казав, що зіпсував птахові життя.

Минав час, і вся домашня птиця і навіть чорногузи на клуні звикли до орла. А селяни раділи, що він живе тут, не відлітає. Приносили йому м’ясо. Яструби та шуліки перестали нападати, красти курчат. Вони відступили цю територію своєму дужчому родичеві.

Орел мав тільки одного ворога. То був великий рудий півень. З ранку до вечора він пихато походжав по подвір’ю, трусив своїм червоним гребінцем, що аж набряк від півнячої пихи, кидав борідкою. Він бив курей, не давав проходу навіть сьогорічним курчатам, клював качок. Коли вчителева дружина скликала птицю до льоху, щоб нагодувати, півень з’являвся перший і всім іншим птахам дозволяв їсти тільки тоді, коли вже не міг проковтнути жодного зернятка.

Навіть гуси обминали його. Коли півень проходив повз них, вони ґелготіли й не зводили з нього уважних презирливих очей.

Більш за все любив він стояти на плоті й вигукувати своє рипуче «КУКУРІКУ». Часом починав голосно плескати крилами, немов от-от зараз полетить. Кури зупинялися біля плоту і з цікавістю та острахом стежили за ним. А півень, упевнившись, що вже добре здивував їх, опускав крила і знов вигукував: «КУКУРІКУ», немов казав: «Заспокойтесь. Хотів був полетіти звідси, а потім поміркував і вирішив – на кого ж я вас, бідолах, покину?!»

Він частенько перелітав до сусідських обійсть, лупцював молоденьких півників, що тільки-но почали співати, а потім чванькувато повертався додому і походжав поміж курей, виблискуючи рудим пір’ям, немов лицарськими латами.

А що орел ніколи не бився, ніколи не репетував «кукуріку» і навіть не претендував на зерно, яке дружина вчителя сипала біля льоху, – півень вирішив, що він «слабак». І дня не минало, щоб півень не спробував побитися з орлом. Якщо орел сидів на плоті, півень теж злітав не пліт, розчепірював крила, пригинав голову і прямував до орла. Орел підпускав його до себе, а потім перелітав на ворота. А якщо півневі – після кількох спроб – щастило злетіти й на ворота, орел сідав на гілку старої вільшини і звідти ліниво стежив за півнем. А той, радий, що прогнав орла, ще довго вигукував переможне «кукуріку».

Вчитель часто спостерігав цю дивовижу, кликав дружину і дітей, коли ті були вдома. А півень ще дужче трусив гребінцем та галасував, хизуючись своєю перемогою.        

Півень побачив її перший. Він так перелякався, що злетів на дах клуні і бігав по ньому, кудкудакаючи по-курячому.

А лисиця роздивилася, потягла носом повітря і, впевнившись, що людей нема,  поволі попрямувала до курей. Знявся страшенний переполох. Кури, качки та гуси розбіглися хто куди. І тільки квочки залишилися там, де були, закривши курчат крильми.

А півень, збожеволівши від страху, метушився по клуні.

Лисиця поволі підійшла до квочки, що присіла під листом лопуха.

Але тут з вільшини злетів орел і каменем упав на лисицю. Він встромив пазури їй у шию і знявся високо в небо.

Півень, побачивши, що небезпека минула, злетів униз і тричі переможно прокричав «кукуріку», точнісінько так, наче то він врятував квочку й усе птаство вчителевої садиби.

Кури, гуси та качки повиходили зі своїх  сховищ, повернулися з сусідніх дворів.

А орел кружляв над селом, над лісом. Він злетів так високо, що здавався малесенькою цяточкою – не більшою за макове зернятко.

Минуло години дві, може, й три. Вже люди почали вертатися з ярмарку.

Всі мешканці вчителевого подвір’я встигли  вже забути про лисицю. Кури спокійно порпалися в землі біля клуні, качки та гуси скубли траву біля колодязя.

І ніхто не помітив, що орел почав знижуватися. На нього вже взагалі давно перестали звертати увагу.

Лисиця була мертва. Тіло її звисало рудою ганчіркою.

Орел довго кружляв над учителевою садибою. Щось шукав, когось видивлявся. І раптом розтулив кігті. Тіло лисиці гепнулося на землю якраз поруч з півнем. А одна лапа навіть вдарила його по гребінцю.

Півень на хвилину завмер, паралізований страхом, а потім метнувся через пліт і зник у бур’янах.

Орел спокійно сів на вільшину й знов закуняв.

Приїхав учитель. Побачив мертву лисицю, а на ній сліди орлячих пазурів, – і все зрозумів.

Але той навіть не розплющив очей.

А півень так і не повернувся.

Хтось розповідав потім, що до сусіднього села, аж за вісім кілометрів од того місця, де жив учитель, заблукав якийсь дивний півень, що не вмів кукурікати, а тільки квоктав увесь час по-курячому й раз у раз підіймав голову та з жахом поглядав на небо.