Ніч Амстердама - Чалий Богдан Йосипович

НІЧ АМСТЕРДАМА

Собака простує по бруку,

Великий, неначе ведмідь.

Між чорною гривою грюка,

Сполохано блимає мідь.

Дві скриньки на вигнутій спині, -

Блискучі, щоб бачили всі.

І закликом літери сині

Збігаються в слово «мерсі».

«Мерсі», чи «спасибі», - на кожній.

Кому і за віщо, скажіть?

Навіщо дві скриньки порожні

Пов’ючив собака-ведмідь?

Ступає він легко і гордо.

Минає околиць пітьму

І кривить задумливо морду,

Мов трошечки сумно йому.

Минає він тихі квартали,

Де з палиць білизна звиса,

І хлопчики свистом вітали

Цього подорожнього пса.

Минув поліцая-сержанта.

Ніде не спинивсь, не присів.

І вийшов до хати Рембрандта,

Художника давніх часів.

Лиш тут стрепенувся, зраділо

Загавкав, зриваючись з ніг,

І чорне схвильоване тіло,

Мов блискавку, кинув за ріг.

Там хлопчик, розхристаний трошки,

Легкий і вугластий, мов птах,

Реберцем губної гармошки

Неквапно волив по вустах.

Шапчина на нім завелика.

В поставі – гірке забуття.

Це – Пітер, жебрак і музика,

Бідняцьких околиць дитя.

Собака утратив статечність,

Підскочив і впав на живіт.

У погляді – тиха сердечність.

У голосі: – Пітер, привіт!

Обняв його хлопчик за шию,

Здавалось, до серця притис.

І пес простогнав: «Розумію!»,

Лизнувши товариша в ніс.

Удвох вони рушили далі,

Розмови якісь ведучи,

Туди, де стрункі магістралі,

Де сонце горить і вночі.

Кремезний, шорсткий, сивобровий,

Неквапно, як личить дідам,

З вогнями вечірні розмови

Зненацька почав Амстердам.

Вода спалахнула в каналах,

Засяяли сотні мостів.

Електрики сонячний спалах

Салютом у небо злетів.

Гучний у годину дозвілля,

Немов відставний капітан,

Пропах тютюнами і сіллю

Уславлений порт Амстердам.

Замшілі минаючи сваї,

По місту в недальній похід

Морські вирушають трамваї

На південь, на захід і схід.

Жінки простягають туристам

Тюльпанів барвисті снопи.

Затьмаривши зорі над містом,

Реклами благають: «Купи!»

Голландці – на вигляд суворі,

Біляві, а часом руді.

А ті, з гаманцями которі,

Підкреслено строгі в ході.

На кожнім – тужурка чи світер,

У кожного – люлька «експрес».

…У натовпі виринув Пітер.

За хлопчиком – велетень-пес.

Стороннім, байдужим цю пару

Ще важко було зрозуміть.

І враз поперек тротуару

Розлігся собака-ведмідь.

Заснув? Ще далеко ж до ночі!

Розкинув і лапи, і хвіст.

А хлопчик, примруживши очі,

Гукнув, наче справжній артист:

– Погляньте, панове,

На цього пса –

Яка величність,

Яка краса!

Співа під гармошку,

Лічить до ста.

Голова велика,

Та не пуста!

Собака має

Крицеву волю –

Не боїться

Ні кривди, ні болю.

Перевірте його

Хоч всі!

На скриньках ви бачите

Слово «мерсі»,

Півгульдена в скриньку –

І можете мучить,

Поки ці балощі

Вам не наскучать.

Пес феномен!

Надзвичайний хист! –

З натовпу – голос:

- А можна – за хвіст?

Пес не роззявить

Свою пащеку?

Гульден – і я

Гарантую безпеку!

- Пес надзвичайний,

Що й говорить!

Можна дати йому

Закурить?

Один – погладив ласкаво.

Другий, скубнувши,

Сказав:

- Цікаво! –

Третій, обвіявши

Димом сигари,

Двічі штурхнув,

Щоб було до пари.

Четвертий

Паличкою провів,

Аж сльоза

У собаки

З-під брів.

П’ятий

Потяг за вуха,

Бурмочучи:

- Добрий псяюха!

Мужньо тримається

Чорний ведмідь.

Летять монетки,

Подзвонює мідь.

Пітер нервово

Кусає губи:

- Тримайся, Чарлі,

Тримайся, любий!

Собака зітхнув

І промовив без слів:

«Якби я був левом,

Піввулиці б з’їв!»

Лиш одна дівчинка,

Що ішла з мамою

І везла голубеньку тачку,

Дівчинка з бантиком

Підійшла

І сказала рішуче:

- Не смійте

Мучить собаку!

Присіла, дістала  хустинку,

Зібгала в долоньці тремтячій.

Спіймала сльозу-намистинку,

Що бігла по морді собачій.

Хитається натовп суворий,

Здавалося, пів-Амстердама.

- А може, він, донечко, хворий? –

Стривожено зойкнула дама.

- Ой лихо! – жахнулася пані. –

Та що це він має за звичку? –

Собака в палкім пориванні

Чоломкнув дівчатко у щічку.

- Гей, дівчинко, - вигукнув хлопець. –

- Не бачиш? Собака – на службі!

Тікай-но, бо він тебе схопить.

Кажу тобі щиро, по дружбі,

А в дівчинки – сльози сердиті,

Пожбурила ляльку і тачку:

- Нічого не хочу на світі,

Купіть мені цього собачку!

Тут скрикнула пані: - Дурниця!

Одвічно з тобою морока…

У тебе -  дві мавпи і киця,

Кролі, і їжак, і сорока!

Ви, мамо, жорстокі і вперті.

Ваш голос байдужий і грубий.

Ви, мабуть, бажаєте смерті

Мені, вашій донечці любій…

- Ой доню, ще горя наврочиш!

Мерщій заспокойся, небого…

Ну, хлопчику, скільки ти хочеш

За цього собаку страшного?

Задумався, знітився Пітер,

Побачивши пачку з грошима.

Обличчя шапчиною витер,

Аж холод війнув за плечима.

Малий і не снідав сьогодні.

(О Чарлі, товаришу бідний!..)

Брати і сестрички – голодні,

Бо тато у них безробітний.

У хлопця – страждання в обличчі:

- Сім’ю… цей собака… годує.

- Візьми, переплачую втричі!

Дивіться, він ще й вередує!

А дівчинка: - Славно, чудесно!

Яка ж я щаслива, ой нене!

Скажи мені, хлопчику, чесно,

Ти прийдеш у гості до мене?

Приходь! – Колихнулися вії…

Собака вагався спочатку,

Та вже з поводочком на шиї

В машину пішов за дівчатком.

Зіваки розходяться, раді.

На вулицях жарти і смішки.

Ех, Чарлі, ти мчиш на «паккарді»,

А друг на околицю – пішки!

Канали. Вогні. Перехожі.

Туман забілів, замаячив.

В кишені у хлопчика гроші,

Яких він ніколи не бачив.

Та серце виснажує туга.

І думи – як хмари крислаті:

- Продав я найкращого друга

За гроші, за гульдени кляті!

Холодний здіймається вітер,

Збирає все лихо докупи.

Чвалає натомлений Пітер

Крізь ніч до своєї халупи.

Десь море стріляє у дамбу,

Сирена гуде вдалині.

Густішає ніч Амстердама,

Гортаючи в попіл вогні.

Зненацька з сирої маячі…

Та що це? Чи сон, чи мана?

Дві зірочки, очі собачі!

Дві зірки з пітьми вирина…

Звичайні зірки серед неба,

Лиш тьмяним віконцем – блакить.

- Не треба, не треба, не треба!

Собаку мені поверніть!

- Не да-а-м! – прогуло у костьолі.

У дзвонах поплив Амстердам.

Волали вітри прохололі:

- Не да-а-м!

Не від-дам!

Не від-дам!

    Джерело: Чалий Богдан Йосипович. Ніч Амстердама : поема / Б. Й. Чалий ; іл. Г. Малакова. – Київ : Веселка, 1978. – 25 с. : іл. – (Для першокласника).