Кішка Жозефіна - Жиленко Ірина Володимирівна

Кішка Жозефіна

Оце – Славка. Дівчинка Славка, а не хлопчик. Зимою вона дуже хворіла, і мама геть обстригла їй довгі золотаві кучерики. Але волосся вже одросло, і Славчина голівка скидається на пухнасту весняну кульбабку. Ма­ма, гладячи Славку по голівці, каже: «Моє курчатко!» А Славці хочеться, щоб волосся росло повільніше. Їй подобається бути схожою на хлопчика. Коли Славка в зелених штанцях та білій футболці стовбичить на розі біля крамниці, іноді хтось і скаже до неї:

— Гей ти, лобуре, вийми пальця з носа, бо дірку продлубаєш!

І Славка щаслива.

Оце - Славчин двір. Старенькі дерев'яні будиночки мліють на сонці. Між стертими каменюками бруківки ростуть подорожник, спориш і кульбабки. По споришу ходять кури бабці Довжучки, а під парканом, де трава найгустіша, дрімає тіточчина Лідина коза. Під розлогим кленом вкопана широчезна стара лава. Вечорами на ній сидять сусіди й сусідки, а зараз на ній вимахує ногами Славка. Під розімлілим од сонця сараєм стоїть коляска з маленькою Тетянкою, Вітьковою сестричкою.

Тетянку доглядають усім двором, бо і тато Вітьків, і мама — на роботі, а Вітько на першій зміні у школі. Двері з усіх квартир першого поверху та підвалів завжди розчинені навстіж, і на перший писк малої Тетянки ви­бігають у двір кілька сусідок, перепеленують, заколисують, тут же перуть під краном пелюшки і розвішують сушитися.

Сонно дзижчать мухи. Виваливши язика, понуро бреде двором Юрчиків Пістолет — кістлявий чорний пес, названо його Пістолетом, бо він гавкає так гучно, що міг би, як каже дядько Гриша, розбудити мертвих до страшного суду. Славка не знає, що таке страшний суд, для чого будити до нього мертвих, але їй досить того, що цей суд страшний. Пес гавкає завжди так зненацька і так голосно, що Славка підстрибує на півметра від землі, і сердечко її починає стукотіти дрібно й голосно.

Прогримотіли дерев'яні сходи - у двір вибіг Юрчик. Він свиснув Пістолету і кинув Славці:

— Гайда в сад!

—   Не можу. Я маму жду.

—  Ото ще мамина доця... — і вибіг за ворота.

За старенькими дерев'яними воротами збігала згори усіма своїми велосипедами, м'ячами, собаками, дітьми, чергами од продовольчого магазину, акаціями і бузком обіч бруківки галаслива Ботанічна вулиця. По лівий бік вулиці поважно вишикувались будиночки з палісадниками, по правий бік — сповзали донизу мовчазні, пустельні руїни. Підбігши до огорожі ботанічного саду, вулиця зупинялась і вгамовувалась. Далі починалась тиша і глибока волога зелень, пропахла бузком.

Якось був недільник, і всі мешканці лівого боку вулиці вийшли розбирати руїни. Славка з мамою і дідусем прийшли теж. Вони стали у кінець довгого живого ланцюжка. Кілька дядьків вибирали цілі цеглини і передавали їх по живому ланцюжку рук на вантажну машину. Славку швидко прогнали з ланцюжка, та вона й не протестувала, бо долоньки у неї аж горіли од тих цеглин. Разом з Юрчиком і Толькою блукала вона напівзруйнованими кімнатами, піднімала то пожовклу фотокартку, то книгу, то знівечену дитячу цяцьку. Їй стало страшно, і Тольчик одвів її додому.

Але краще не думати про це, — вирішила Славка. Краще мріяти, а раптом мама поведе її в кіно. Або раптом дідусь подарує їй олівці. Всі Славчині цяцьки — це біла безноса гумова качечка (мама сказала, що це Славка відкусила качечці ніс, коли у неї різалися зубки) та лялька Бельба з коричневим лицем і червоними очима. Сусідки, бабусі Марусі (вони були двоюрідні сестри), пошили Бельбу з коричневої панчохи, а за очі пришили їй червоні ґудзики. Але Славка любила Бельбу і вважала її красунею.

Раптом щось зашаруділо у траві. Славка здригнулась. Вона боялася мишей. Ось ворухнулась величезна кульбабка і... Славка побачила маленького опецькуватого чоловічка з товстим черевцем і круглими щоками. Завваживши Славку, чоловічок підморгнув їй і зник. Славка встигла лише помітити його картатий беретик і великий золотий бант під настовбурченим комірцем.

— Гей ти, як тебе, постривай... — не зовсім ввічливо гукнула йому Славка, але з трави почулося:

— Не час, не час...

І раптом зла, дряпуча і худюща кішка Жозефіна блискавкою метнулася з паркану, і Славка почула зляканий вереск  маленького незнайомця. Славка дуже боялася Жозефіни, але зараз страх кудись зник. Вона скочила з лави і заверещала:

— Каца!.. А киш! Пішла геть! Тпрусь...

Де ви бачили кицьку, яка б вистояла перед зливою таких страшних слів і не злякалася?

Жозефіна спершу вирячилась з великого дива, потім голосно нявкнула, чхнула, чмихнула, випустила з пазурів чоловічка і, настовбурчивши всі свої руді волосини полізла на сарай.

Чоловічок знову зник у траві.

Голосно верещала розбуджена Тетянка, плакала і Славка... На крики й плачі вибігли сусідки. Найбільше галасувала тітонька Марта, двірничиха.

— Доки оця худюща мара буде лякати нам дітей?! А скільки вона перекрала у нас харчу?! На шкуродерню її!..

І тітонька Марта почала схвильовано перераховувати усі ті збитки й напасті, що їх зазнали мешканці двору від рудої Жозефіни.

На той ґвалт вибігла тітонька Ніна, власниця Жозефіни. Тітонька була чимось дивно схожа на свою кішку. Чи то пак, навпаки. Кішка схожа була на свою господиню. Обидві були руді, худющі і злі. Вже з порога тітонька Ніна почала тонко й слізно голосити, що Жозефіна — її єдина втіха і радість, що це неправда, ніби вона її не годує; просто кішка ніяк не може наїстися, — мабуть, це у неї якась хвороба.

— Убийте, убийте, як вам те в радість! — кричала тітонька Ніна і заломлювала над головою тонкі руки з гострими ліктями. — Нехай я зостануся зовсім сама, як перст... Як перст! — І тітонька Ніна виставляла перед себе худющого довгого пальця.

Славка не знала, що таке перст, але, певно, це було щось страшне. І коли тітонька Ніна втретє вигукнула: «Як перст!» — Славка голосно розревлась і закричала:

— Не чіпайте Жозефіну!.. Вона не зла, а... а... а нещасна...

На галас зі свого віконечка визирнув Поет.

— Правильно кажеш, дівчинко! — гукнув він і став читати вірші, які щойно придумав:

Сусіди засоромлено примовкли... А тітонька Ніна раптом схлипнула, шаснула худющою рукою у свою широчезну спідницю і, вийнявши звідти довгу малинову цукерку, сунула її Славці. Погладила по голівці і знову схлипнула. У дворі стало тихо і журно. Всі раптом згадали щось сумне-сумне і тяжке. Славка знала, що вони згадали. На світі не було нічого страшнішого, сумнішого і важчого за ту згадку. Славка не любила, коли говорили й думали про це. Але ж говорили й думали про це щодня, завжди, всі. Бо це було так недавно й так незабутньо. І варто було сусідам серед веселої балачки замовкнути і зітхнути, Славка вже знала - вони думають ПРО ВІЙНУ!