Оповідання про скляну ниточку - Утевська Паола Володимирівна

Далеко-далеко на південь, за високими горами, за широким синім морем є земля, яку звуть Афри­кою. А то її ще жартома назива­ють Африкою-Жирафикою. Бо в ній живуть довгошиї жирафи. І ще живуть там у річці Ніл страшні крокодили. Але не про них у нас піде мова...

На берегах Нілу з давніх-давен існує держава — Єгипет. Уже ти­сячі років тому єгиптяни були май­страми на всі руки. Вони вміли приборкувати непокірні нільські води, змушували їх напувати сві­жою водицею землю. Вміли вони зводити височенні палаци, прикра­шати їх кам'яними статуями. Вмі­ли робити різне господарське зна­ряддя та кувати зброю. І дехто вважав, що саме єгиптяни перши­ми у світі почали варити скло.

— Варити? — спитаєте ви. — Хіба ж воно борщ або каша?

Звичайно, скло не каша. Проте його все-таки варять. У величезні печі засипають чистий пісок та соду. А замість черепашок, які, пам'ятаєте, також розплавились у багатті мандрівних купців, — тепер кладуть крейду. Пісок, соду й крейду перемішують, і всю цю суміш так розжарюють, що вона розтоплюється і стає рідиною. А коли ця рідина добре переки­пить і зробиться зовсім прозорою, її охолоджують. Вона твердне й стає склом. Отже, бачите, скло й справді варять, хоч воно й не борщ і не каша!

Тисячі років тому в Єгипті скло варили у звичайних казанах. І виготовляли тоді з нього тільки де­який посуд та різні прикраси, як, наприклад, браслети, намисто. Одна така намистинка збереглася до наших днів.

Було колись у Єгипті місто Фіви. Давно зруйнували його ворожі навали, а довершили цю роботу дощ і вітер. Протягом довгих віків земля й пісок вкривали руїни цього міста.

Учені поклали собі за мету ді­знатися: як жили стародавні фів'яни? Які хати й палаци будували вони? З якого посуду їли? Чим обробляли землю?

Щоб про все це взнати, вчені почали розкопувати Фіви. І серед каміння, черепків та піску під уламками якоїсь будівлі знайшли маленьку скляну намистинку.

Як же вона збереглася протягом стількох тисячоліть? Адже скло дуже крихке! Та річ у тім, що скло може жити довше, ніж дере­во, залізо, навіть каміння. Звісно, якщо ніхто його не розтовче. Ка­міння розмиває вода. Залізо від води береться іржею, дерево гниє. А скло зовсім не боїться води. Воно не ржавіє, і не гниє, і вода його не розмиває. Ось чому намистинка з міста Фів пролежала тисячі ро­ків у землі й лишилася ціла.

Ця намистинка вважається най­старішою з усіх скляних речей, які нам досі відомі.