Лісові розмови - Старостенко Юрій Семенович

СМІЛИВА ЗОЗУЛЬКА

Коли повертається з вирію зозулька, вже і ліс, і гай стоять зелені. «Ку-ку, ку-ку!»

— Чуєте, зозуля кує? — радіють люди.

Щодня більшають на деревах листочки, простягають зелені рученята молоді пагінці. І тут раптом виповзає на листячко страшна волохата гусінь!

— Бр-р-р... — тремтить з  остраху синиця.

— Йой!.. — задкує мухоловка.

— Тюй-тюй-тюй! — репетує повзик.

А гусінь вже їсть собі ніжне листячко.

— Треба  зозульку  покликати! — гукає хтось. — Тільки вона цієї гусені не боїться…

Прилетіла зозулька і всю гусінь винищила. От добре, що  в  нашому  лісі  живе  така пташка!

ВЕДМЕЖАТА

У всіх пташок і звірят у місяці травні клопоту доволі, тільки малим ведмежатам жарти на думці.

Той на дерево лізе, цей намислив корча перегризти, а інший забрався матері на голову і знай скубає за кошлаті вуха.

От зараз мама скине його лапою!..

Але мати-ведмедиця навіть не сердиться, вона тільки очі мружить...

ПІД ЗЕЛЕНИМ ШАТРОМ ЛІСУ

Настало літо, і зашумів зеленими вітами ліс... То тут, то там між пухнастих ялиць та під лапатим гіллям смерек вишикувалися рядочками гриби маслюки.

— Здр-а-ас... — хотів був привітатися до них їжак, а гриби злякалися і понакидали на голови хто листочка сухого, а хто пучок глиці. Їжак з того боку зазира і з цього — нема грибів. «Порозбігалися», — думає собі…

А гриби зачаїлись під картузиками і тихенько усміхаються: «Ну і їжак, недарма у нього такі малесенькі очки!».

ХТО Ж ВИНЕН?

От і настала рання осіння пора...

Ходить Мишко лісом і кличе:

— Зозулько-о-о!.. — Послухає трохи і знов товстим голосом:

— Зозулько-о-о!..

Давніш, було, й відгукнеться зозуленька: «Ку-ку»... А тепер її не чути. Тільки старенький єнот хлюп-хлюп у воді: корінці на сніданок миє.

— Яка тобі Зозуленька? — питається він Мишка. — Вона ще на тому тижні у вирій подалася.

— Я ж недавнечко чув її голос!

— Це тобі, Мишку, може, примарилося, хи-хи-хи…

Не стерпів Мишко того «хи-хи» та як наддасть єнотові лапою. Той гульк у воду, сидить під берегом і квилить:

— Хіба ж я винен, що нема зозулі, га-а-а?..

— А хто ж, хто винен? — трясе лапами Мишко, от-от заплаче з превеликого свого жалю…

Може, ви, діти, знаєте, хто винен?

ХТО ЦЕ ТАКИЙ?

Хоча й осінь надворі, горобина ще не достигла. Та Мишкові байдуже: йому вже і в роті терпко, а він, знай, жвакає. Знизу  ягоди пооб'їдав, а ті, що вгорі, не може дістати. «Ану ж, — гадає собі, — на дерево вилізу». Тільки-но сп'явся, а тонкий стовбур як похилиться, ведмідь — бух у кущі!

Тепер ходить лісом — і сяк-так спереду, а ззаду хтозна на кого скидається, так йому кожуха задерло.

— І що воно за опудало? — перемовляються звірята.

— Мабуть, то не з нашого лісу.

ОСІНЬ

Як скінчиться місяць листопад, то вже мине й осінь.

Тепер не кожного дня виглядає з-за хмар сонце, а коли й гляне стомленим оком, то гріє не так, як улітку.

Павук-ниткоплут давно під листям сни дивиться. Тихесенько шарудять під корою жуки-короїди. А борсук тільки-но ледве пропхався у свою нору, такий гладкий став за літо.

Тільки зайцеві все байдуже, у нього під кожушком густе підшерстя виросло.

— Ось глянь, який у мене кожушок, — стає він поперед очі жабі. — Чи гарний?

— Та гарний, гарний, — ледь чутно каже жаба, а сама трясеться від холоду...

ЗДРАСТУЙ, ЗИМО!

От і настала зима, от уже й ходить нашим краєм її перший місяць — грудень. Сховав грудень під кригою річки, повдягав у білі мережива ліси, поробив з кожної купочки землі міцну грудку. Тоді засипав снігом поля, лісові просіки, напхав снігу аж під самісіньке гілля у лісі.

Вранці як глянули, а в полі таке натоптано... Довгі низочки слідів простяглися аж до самого села. Отут спинався заєць на яблуньку, хотів чикнути її гострим зубом. Але тоненький стовбурчик так щільно обгорнуто соломою, що зась.

А коли трохи розвиднилось, в селі щось як забумкає. «Напевно, то мисливці рушниці ладнають!» — налякалися зайці і ну тікати в поле!..

І ТРАПИТЬСЯ Ж ОТАКЕ…

Від самого ранку купчилися за лісом сірі хмари і все погрожували звідти своїм холодним подихом: ху-у-у...

— Тікай, Мишко, — гукали всі, — бо зараз як війне снігом!

А він знай ягодами ласує: то горобиною, то калиною…

Сніг пішов уночі. На ранок таке зробилося... Ні стежки, ні доріжки, скрізь однаково біло. «Ой лишенько, — злякався ведмідь, — як же тепер барліг шукати?». Він туди, він сюди — нема шляху! А тут ще хтось сокирою: клюк-клюк, а гавкучий собака десь: «Гав-гав»...

Сів він під ялинкою і аж тремтить увесь.

— Так йому й треба, — каже головний снігур. — Бачили, як горобину пообскубував?

— Дивіться на цього ненажеру! — гукнула сорока. — Не клопочися, Мишку, біжи за мною! — Сама пурх-пурх, а ведмідь човг-човг слідом мокрими п'ятами. Так і дісталися барлога. І вже знає сорока, що навесні Мишко їй обов'язково віддячить. Скільки хоч натрусить м'якенької шерсті на гніздо пискляткам.

НЕ ЗАБУВ

Розкидав Мишко хід од свого барлога і вибрався звідти заспаний і похмурий.

— З добрим ранком! — гукнула сорока. — Прокинувся вже?

— Му-гу-у-у-у... — сказав Мишко і потерся кошлатим боком об дуба. І тут сорока враз помітила, як він натрусив під деревом клаптиків бурої шерсті. «Дивіться, який чемний, не забув про свою обіцянку взимку», — подумала вона  й злетіла додолу. Буде тепер у малих сороченят тепле, м'яке гніздечко.

А ведмідь тим часом потягнув носом весняного повітря і подався у балочку до струмка. І довго серед лісової тиші було чути, як він хлебтав і хлебтав гарячим язиком холодну снігову водицю. Так йому після холодної зими пити захотілося...

А ВІН УЖЕ ДОМА

Ще не скрізь розтанули сніги, ще і в полі, і в лісі доживають свого віку холодні злежані плями, а він вже прилетів. Уже бігає чорними таловинами на своїх високих ніжках і раз у раз нахиляє до землі голівку.

То висмикне хробака, то лялечку, то захрумтить чорним блискучим жучком. А коли вияснить небо, злітає і починає голосно співати. Почувши цей спів, протирає заспані очі борсук:

— Га, що сталось?

— Весна, весна! — радіють в мурашнику мурашки.

— Ке-е-е... — ворушиться під корчем жаба. — Вилазити треба.

Радіють усі прильотові шпака.

ПОВІНЬ

Коли настала справжня повінь, річка розлилася так широко, що вода обняла і луки, і кущики, а вночі підкралася аж до самого пагорба і кілька разів плюхнула в лисячу нору.

— Ой клопіт, ой клопіт! — заходилася лисиця. — Там же ж діточки маленькі…

Біжить вона до бобрів і гукає:

— Рятуйте, браття бобри, там у норі вода діточок заливає!

— При-и-и-пинити роботу! — скомандував головний замурзаний глиною бобер. Загатили бобри рівчак, яким прийшла вода до пагорба, і подалися знов свою греблю будувати. А лисиця повиносила діточок з нори, поскладала всіх рядочком і примовляє: «Грій, сонечку, грій». З одного боку сонечко погріє, потім поверне лисиця усіх, і з другого погріє. І животики погріє, і лапки кволенькі.

«Ах, як добре, що сонечко у небі є», — думає лисиця. Ну й чудна! Хіба тільки вона так думає? Всі так кажуть!

        Джерело: Старостенко Юрій Семенович. Лісові розмови : оповідання / Ю. С. Старостенко ; мал. А. Гилевич. – Київ : Веселка, 1975. – 24 с. : іл.