Дідусева казка - Богачук Олександр Теофілович

Дідусева казка

 I

Встав я з дідом на світанку –

Швидше вмитися – під кран.

А тим часом біля ганку

Потягався вже й туман.

Без гармидеру і брязку

Ми зібралися в похід.

„А тепер підемо в казку”, –

Усміхнувся хитро дід.

І торбину – гоп за спину,

А рушницю на плече.

Тільки вийшли на долину –

Поле пахне калачем.

Сонце висушило роси

У долині за ліском.

Вигріваються покоси,

Мов жирафи, під горбком.

II

Понад лісом сонце висне –

Аж тріпочуть віти.

Тут і музика, і пісня

Сонцю шлють привіти.

Соловейко на сопілці

Витинає соло.

Б’є деркачик по тарілці –

Аж лящить навколо.

Взявся одуд за роботу

На гучнім кларнеті.

Витяга найвищу ноту

Чайка в очереті.

І сорока теж не хоче

Сумувати вранці,

На усі лади стрекоче

 На своїй трісканці. 

 III

Вибігла козуля й стала на стежині,

Витягнула шию, нагострила вуха.

Ми присіли з дідом у густій ліщині,

А вона зозулю

Слуха,

Слуха,

Слуха.

Я шепчу до діда: „От якби впіймати,

Привести додому, до своєї хати”.

Дід мені на вухо промовля тихенько:

„Є в козулі тато, є в козулі ненька.

Вдалині від тата, вдалині від мами

Не могла б козуля

                    жити разом з нами”.

І коли замовкла гомінка зозуля –

Знов шугнула в хащі молода козуля.

Ми за нею – бором, бором,

А вона – мов куля.

Жаль було, що дуже скоро

Зникла та козуля.

Зупинились. Але раптом –

Що це під дубочком?

Два грибки, як брат із братом,

Вкрилися листочком.

Ось і там, і там під дубом

Бачу цілу зграю.

„Ну, а в що збирати будем?” –

Дідуся питаю.

І дідусь повів бровою,

Збіглись хвилі зморщок:

„Зараз матимем з тобою

Ми новенький кошик”.

„Що, у лісі є крамниця?” –

Я спитав зі сміхом.

„Поки що – це таємниця, – 

Дід промовив тихо. –

Підемо туди, мій хлопче,

Де кущі лозини,

Там ростуть які захочеш

Кошики й корзини”.

Хоч побачити б одненьку –

Жодної немає.

А дідусь лозу тоненьку

Ножиком зрізає.

Потім той пучок гіллястий

Склав, неначе шпиці.

Виплів кошик. Можна класти

І гриби, й суниці.

IV

Де вусатий очерет

Шепче без упину,

Ми поставили намет,

Схожий на хатину!

Вечір. Тиша. Я й дідусь

Сидимо на дворі.

Він мовчить, а я дивлюсь

На високі зорі.

Раптом вогник – тільки блись!

Бачу я на дубі:

Дві зорі немов зійшлись

І сидять укупі. Я до діда:

„Подивись,

Дві зорі упало...”

А вони на мене блись –

Аж видніше стало.

Дід всміхнувся:

„Ну й дива

Ти говориш, хлопче.

Це не зорі, а сова

Витріщила очі”.

„А чого вона не спить,

Тільки блима, блима?

Може, хоче запалить

Наш намет очима?

Чуєш, діду,

Не барись!

Де твоя рушниця?”

А сова очима – блись,

Мов на мене злиться.

„Вбити пташку – річ проста,

Стрельнув – і немає.

Бачиш, ніч кругом густа

Залягла над гаєм.

А сова сидить – не спить

На гіллі високім.

Мов прожектором, щомить

Водить пильним оком.

Сплять безпечно уночі

Зайчики, лисички,

Білочки і деркачі,

Дятли і синички.

Сплять клубочком їжаки

На траві зеленій.

Полягали на боки

Лосі та олені.

Навіть вовк і той дріма,

Та йому не спиться,

Зирка оком, чи нема

Чимось поживиться.

І коли він між кущів

Суне лапи сірі,

То сова кричить:

„Мерщій

Утікайте, звірі!”

Отака вона, сова,

В царстві у нічному.

А удень відпочива

У дуплі старому.

І вона в своїм житті

Звикла так до ночі,

Що лише у темноті

Бачать її очі.

Ну так що, її убить?” –

Дід мене питає.

„Ні, не треба,

Хай сидить,

Нас оберігає...”

 V

Знову ранок ліг на роси,

Шепчуть очерети.

Сяють сосон хмарочоси

І ялин ракети.

Лиш туманами вирує

Далина поліська.

Сиве озеро парує,

Як велика миска.

Ми поїхали човном

На озерне плесо,

Тільки хвилі під веслом,

Як гнучкі колеса.

Зупинились... Якірець

Я в глибінь спускаю,

Ген зелений острівець,

Ніби втік із гаю.

Дід макуху розітер

На крупчасту манку

І промовив: „А тепер

Кинемо приманку”.

Він із вудкою сидить,

Я стою й тримаю.

І в чеканні мимохіть

Чомусь позіхаю.

Мовчки дивимося ми

На блакить безкраю.

„Де ж ті щуки і соми?” –

Дідуся питаю.

„Скоро будуть, почекай.

Риба – хитра штука.

На малого черв’яка

Не лакома щука.

Що для неї той черв’як

Чи якась макуха...

Все це їй приблизно так,

Як собаці муха...”

Поплавок мій сіп та сіп –

І побіг невпинно.

Я скоріш його підсік –

І в човні рибина.

Дід гукає: „Молодець!

Ну ж  і маю внука!

Ось і є в нас окунець,

Значить, буде й щука!”

Він узяв його й мерщій

На гачок чіпляє,

І на вудочці своїй

В озеро пускає.

Раптом в діда вудку – смик –

І до себе тягне.

Потім щось над плесом – брик –

По воді – як бахне!

„Не втечеш тепер, о ні!” –

Дід мені шушука.

Заскакала у човні –

Отакезна щука!

За години півтори

У човні лежало:

Два соми і щуки три,

Та й лящів чимало.

А плотиць та окунів,

Мабуть, із півсотні!

І дідусь загомонів:

„Досить з нас сьогодні!

Зварим юшку – хоч куди!

Ще й нанижем низку!”

Загойдали хвиль ряди

Човника-колиску.

 V

Веселе вогнище палає,

Вилазить полум’я з дровець.

Над ним на козликах звисає

Наш невеличкий казанець.

Схилився вечір посивілий,

Щоб над вогнем себе погріть.

І я присів, не маю сили,

А дід із ложкою стоїть.

Збирає з юшки шумовиння

І на жарини викида.

Біліє пари павутиння.

Кипить і риба, і вода.

Сиджу собі й ковтаю слинку,

Уже вечеряти пора.

А дід густу збирає пінку

І все на місяць позира.

„Ну а тепер, – кричу, – готова!

Та ще й з приправами всіма!”

Дід, не сказавши ані слова,

Скоріше з козликів зніма.

І знов, як зранку, понад гаєм

Захлюпав щебет солов’їв...

Той казки справжньої не знає,

Хто юшки з дідусем не їв!

 *** І не зчулись ми, коли–то Промайнуло кілька днів... Покотилось тепле літо Урожаєм кавунів. Хай досушиться на в’язці Наша риба і гриби. Хто побув зі мною в казці, Теж цю казку  полюби!