Куций - Наталія Дев'ятко

Куций

Микита дуже хотів собаку. Маленький пухнастий жмутик, що згодом виросте у великого пса, з яким можна буде гордовито гуляти по вулиці і ловити заздрісні погляди однокласників. А влітку вони підуть на річку і будуть плавати, Микита робитиме вигляд, що тоне, а вірний товариш рятуватиме хазяїна і вже на березі ставитиме лапи йому на плечі, намагаючись облизати лице. І зватимуть цього величного собаку Громом, Графом або ще якось солідно і звучно.

Хлопчик замріявся, задивившись за вікно. Сутінки лягали на землю, і вікна будинку навпроти мерехтіли святково і трохи по-особливому. Десь там, за фіранками жили собаки. Різні – пуделі, чау-чау, такси, вівчарки, фокстер’єри...

Тільки чомусь батьки ніяк не приставали на благання сина, доводячи, що від собаки тільки бруд і неприємності. Пропонували замінити собаку новим мобільним чи навіть власним комп’ютером. Не буде собаки в домі – і все тут!

Микита зітхнув і склав руки у молитві.

– Святий Миколаю, прошу тебе, подаруй мені собаку. А ж весь рік поводився чемно, вчився, робив домашні завдання, не лазив з хлопцями на дах і на завод. Зроби мені такий подарунок, і я доглядатиму за своїм собакою, піклуватимуся про нього. Будь ласка, святий Миколаю...

Хлопчик змовк і прислухався, ніби сподівався одразу отримати відповідь або зрозумілу відмову. Але за вікном й у квартирі було тихо, тільки десь далеко верескливо нявчав кіт.

Микита вимкнув світло, заліз під ковдру і майже одразу заснув. Снився йому малий пес із чорними очима-бусинами, який ганявся за власним куцим хвостом.

Вранці мама попрохала Микиту винести сміття. Хлопчик спочатку трохи повередував, бо хотілося виспатися у суботу, а не займатися хатніми справами: останнім часом в школі задавали забагато домашніх завдань. Але врешті-решт узяв пакет зі сміттям і почимчикував на двір.

Біля сміттєвих баків була навалена купа коробок з-під побутової техніки, певно, хтось гарно поліпшив собі комфортне життя. Була тут навіть коробка з-під ігрової приставки до комп’ютера. Колись Микита теж таку хотів, щоб ганяти в гонки зі справжнім кермом. Хотів до того, як почав мріяти про собаку...

Хлопчик викинув сміття і вже збирався повертатися додому, бо на вулиці було досить прохолодно, коли почув, як серед коробок щось шкребеться. Цікавість взяла гору, і він зазирнув під коробку, звідки линув шурхіт.

З напівтемряви на хлопчика подивилися дві чорні блискучі бусини, а тоді долинуло несміливе «дзявк». Микита посунув коробку і витяг на світло маленьке чорне цуценя. У цуценяти були білі лапки і так само світла краватка та біла пляма на голові, ніби малий пробігся по фарбі і заляпався. Цуценя тремтіло від холоду, та завиляло куценьким хвостом.

Не породистий, абсолютно звичайний, покинутий кимось напризволяще. Він дивом пережив цю морозну ніч, знайшовши собі притулок серед коробок та пінопласту.

– Хто ж тебе так, малий? – чомусь Микиті було гірко дивитися в очі знайді.

– Дзявк? – запитально відповів малий пес і лизнув свій ніс.

Це було так зворушливо, що Микита мимоволі посміхнувся.

– І що мені тепер з тобою робити? І додому не віднесеш, і тут лишити неможна... Ти такий смішний. І хвіст у тебе куций...

Микита замислився. Звісно, якщо він зараз притягне додому собаку, та ще й такого непоказного, то у нього будуть великі неприємності, і не лише на нормального пса можна не розраховувати, але й на будь-який подарунок на свята. З іншого боку, на вулиці холодно, і цей кумедний малий точно замерзне, якщо до того його не знайдуть хулігани і по приколу не закидають камінням, як це сталося з цуценятами минулого року.

– Добре, поки побудеш у нас, а там щось придумаємо, – вирішив Микита, розстібаючи куртку і ховаючи цуценя в тепло.

Він обережно піднявся сходами і тихенько відчинив двері квартири, сподіваючись, що принишкле цуценя не викаже себе.

– Синку, це ти? Чого так довго? Все добре? – відгукнулася з кухні мама.

– Та все добре, – якомога щиріше відповів Микита, опускаючи цуценя на підлогу.

Малий одразу зацікавлено обнюхав взуття і повернув морду до кухні, звідки долинали пахощі котлет і вареної картоплі.

– Мий руки і будемо снідати. Батько пішов відкинути сніг з машини, скоро повернеться, – мама вийшла до передпокою. – А це що таке?!

Голос жінки з лагідного змінився на ображений і здивований. Малий пес спочатку привітно махнув хвостиком, але, не відчуваючи співчуття з боку цієї великої людини, заховався за ногами хлопчика.

– Ти де це нещастя взяв?

– На смітнику, – щиро відповів Микита. – Це Куций... Ти не сердься. Його хтось викинув. Він там замерзне...

Хлопчик знітився і замовк. Мама дивилася на нього суворо і з великою образою, часом поглядаючи на малого, який знову спробував здобути прихильність, визирнувши з-за ніг хазяїна і тихо дзявкнувши.

Микиті подумалося, що він зовсім не знає, що сказати на захист цуценяти, якщо мама зараз вимагатиме, щоб він повернув собаку туди, звідки приніс.

– То ти вже й ім’я йому дав... – долаючи почуття, мовила мама. – Справді, не викидати ж його. На вулиці мороз, та й на завтра обіцяли похолодання.

Відчувши зміни у настрої, Куций посмілішав і вийшов наперед, показуючи, що він не таке вже й нещастя, як здається. Щоправда, хвіст у нього дійсно не привід для гордощів.

– А він і справді Куций! – розсміялася мама. – Зараз ми його чимось нагодуємо, Микито.

У хлопчика наче камінь з серця упав: поки малого не виженуть, та й, може, байдуже, чи породистий він, чи помісь з якоюсь дворнягою?.. Он які в малого розумні очі, та й виглядатиме він нівроку: якщо годувати і доглядати, шерсть блищатиме. І ще невідомо, якого розміру він виросте... А те, що Куций, то з ким не буває?..

Зашурхотів ключ у замку, то повернувся батько. Він зустрів появу цуценяти менш емоційно, тільки нахмурився.

– Це твій чи в гостях?

– Мій, – з гордістю відповів Микита, піднімаючи пса з підлоги і простягаючи батьку. – Знайомся – це Куций.

Батько узяв песика на руки, щоб подивитися поближче, і Куций радо його облизав, де дотягнувся.

– А він малий нахаба, – повертаючи цуценя Микиті, зауважив батько. – Що ж, якщо так, то у тебе вже є подарунок на сьогоднішнє свято. Годуватимеш його сам, вигулюватимеш двічі на день, і без скиглень, що рано вставати і ти пізно лягаєш то через уроки, то погратися тобі хочеться. А якщо десь надзюрить чи ще щось, ми з мамою прибирати не будемо. Усе сам. І він має поводитися добре, бо інакше віддамо у притулок.

– Та я ж не проти прибирати, – трохи ніяково погодився Микита, все ще не вірячи своєму щастю з вологим носом і куцим хвостом.

– Дзявк, – підтримав хлопчика Куций, ніби теж обіцяв, що все буде добре.

Наступні кілька тижнів були найважчими. Куций виявився ще дуже маленьким, щоб їсти самому, і Микиті довелося відгодовувати його молоком з пляшечки, як малу дитину. Привчити цуценя проситися надвір теж виявилися не простим завданням. А постійні ігри Куцого з усім, що опинилося на підлозі без догляду, могли вивести з рівноваги будь-кого. Поклав на підлогу книжку, не догледів за капцями чи просто щось уронив, і шукай тоді по всій квартирі у кутках, під ліжками чи під шафою.

Куций ріс дуже швидко, і скоро стало зрозуміло, що він не маленький пес, хоча й не такий великий, як вівчарка, а про його породу можна було тільки здогадуватися. Він носився по квартирі, граючись, й іноді ледь не збивав з ніг людей, які ловили гав. А от на вулиці у присутності чужих поводився стримано і чемно, та й гавкав рідко і з відчуттям власної гідності. Тільки на хуліганів гарчав, шкірячи зуби, ніби відчував, яке насправді у них гниле нутро. Одного разу Микиті навіть довелося вступитися за свого пса, коли компанія хлопців почала кепкувати з його собаки.

Як він тоді відбувся лише кількома стусанами, сам не знав. Микита був сам проти чотирьох вилупків. Ні, не сам – з ним був Куций, який одразу визначив ватажка і повалив на землю, змусивши інших капітулювати.

Поки вилупки мститися не збиралися, та й останнім часом рідко з’являлися в їхньому районі. Дізнавшись про цю пригоду від сусідів, батьки перестали сварити Куцого за розваги з капцями. Бо як би не виріс пес, а до капців у нього досі була особлива любов, і цей скарб потрібно було терміново сховати подалі. Та кумедний собака теж змінився, відчувши себе сильним захисником свого хазяїна. І немає значення, що його ім’я не лунке і красномовне, як то Грім чи Граф.

Минув рік, місто знову засипало снігом, і діти просили подарунки на свято: хтось ляльку чи мобільний телефон, а хтось живого друга, якого любитиме і захищатиме понад усе. От тільки Микита не просив нічого. Він грався у сніжки зі своїм щирим другом. Куций чорною блискавкою літав по подвір’ю, намагаючись впіймати снігові кульки, які кидав Микита. Та часто промазував, і сніг потрапляв то на білу пляму на його голові, то на світлу краватку. Це ще більше надихало Куцого, і він, клацаючи зубами, нісся за наступним сніжком.

Святий Миколай дивився на цю розвагу з неба і тихо посміхався. Якщо чогось прагнеш по-справжньому, і якщо бажання твоє на добро, воно обов’язково справдиться. Цим двом тепер не буде самотньо, і вони зможуть захищати один одного протягом багатьох років.

Дев'ятко Н. Куций / Н. Дев'ятко // Подарунки від Святого Миколая : зб. творів сучас. укр. авторів. – Київ : Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2017.