Перші капості - Володимир Рутківський

ПЕРШІ КАПОСТІ

  Викрадення дівчинки може зачекати...

  Ядвіга Олізарівна під самісінькими Горобцями на­трапила на розсипи такого рідкісного зілля, що його на Лисій горі відірвуть з руками. Тож вона вирішила братися за викрадання лише тоді, коли не залишиться жодного кущика. І тепер вона ходила межи кущів, на­хиляючись ледь не на кожному кроці.

  Аристарх тим часом заліг неподалік від крайньої ха­ти і час від часу сповіщав:

      - О! Курка вилетіла на льох і кудкудакає, мов ска­жена. Це вона чого?

      - Мабуть, знесла яйце, — неуважливо відповіла Яд­віга Олізарівна.

      - Ага... О, з хати вийшла дівчинка — та, що прихо­дила до нас. Вона вивела напівзігнуту бабу і всадовила її на лаві... А це що? До них у двір зайшов якийсь чоловік. Він присів біля баби, витяг якусь гнучку рурку і приклав до бабиної спини.

     - Мабуть, це лікар, — здогадалася Ядвіга Олізарівна.

     - А хто це такий?

     - Теж із цілителів, — пояснила баба. І презирливо докинула: — Тільки руки у них стирчать кудись не туди.

     - О, бабо, а давай ми йому ті руки вставимо, куди треба! — запропонував Аристарх.

     - І як ти це зробиш?

     - А так. Пограємося з ним, як я з мишкою.

     - Ну, то й пограйся.

     - Е, бабо, так не піде! Сама ж знаєш, що зачаклувати дорослого мені одному не під силу.

     Ядвіга Олізарівна поглянула на Аристарха і зітхнула, їй дуже не подобалося, що її відривають від роботи. Але чого тільки не зробиш заради свого улюбленця!

     А шанований у селі лікар Михайло Олексійович і не підозрював, що ним збираються погратися. Хіба що на мить затнувся, начебто йому забило подих, тоді притис стетоскоп до спини старенької і звелів:

    - Ану, дихніть... ще раз, ще... Так, все зрозуміло, — і несподівано для себе самого додав: — Тобто нічого не ясно.

      Тоді постукав хвору по коліну і запитав:

    - Тут болить?

    - Болить, лікарю, — зізналася баба Марія. — Бува, як закрутить!

    - Ясно, — відказав Михайло Олексійович і посту­кав по попереку. — А тут?

    - Ой, лікарю! — аж скинулася баба Марія.

    - Все-все-все! — поспіхом відказав Михайло Олек­сійович. — Натяк зрозумів.

      Він сів поруч із хворою і в задумі заходився стукати пальцями по лаві.

    - Ой! — вигукнула баба Марія.

    - Що «ой»? Я ж по лаві постукав.

    - Все одно болить.

    - Зрозуміло, — відказав Михайло Олексійович. — Мені, Маріє Сидорівно, все зрозуміло. От тільки не зро­зуміло, як вас лікувати. До речі, ви приймали всі ліки, які я вам виписував?

    - Всі, лікарю. Правда...

    - Що — правда?

    - Одна пігулка впала на землю і її склювала курка.

    - Ну і що?

    - Носилася по двору, як мотоцикл. Яйця на ходу несла.

    - Он бачите, бабо, які ви: курці допомагає, а вам хоч би що...

      Зненацька він кинувся до призьби, в якій виднілася мишача нірка і став зазирати до неї.

    - Що з вами, лікарю? — здивувалася баба Марія.

    - Маленька така, сіренька, — пробурмотів Михайло Олексійович і приклав до нірки стетоскопа. — Симпа- тичненька...

    - Це ви про що, лікарю?

    - Не про що, а про кого. Мишка звідсіля, здається, визирнула... Так на чому ми зупинилися? — продовжив він, піднімаючись з колін. — Здається на тому, що я не знаю, як вас лікувати. Втім... — він зупинився і почав порпатися у своїй сумці. — Самовчитель гри на гітарі... на баяні... Я ж, бабо, колись в інституті в драматичному гуртку грав... Ага, ось воно: лікування гіпнозом. Колись і таке в мене виходило. То уявіть, бабо, що я відомий гіпнотизер. Уявили?

    - Уявила, — відказала баба Марія. — Будете махати переді мною руками?

    - Саме так. Отже, почнімо...

      Зиркаючи то на бабу Марію, то у зошит, Михайло Олексійович заходився робити гіпнотичні паси.

    - Розслабтеся... Заплющіть очі... Вам тепло і спо­кійно... спокійно... А тепер спробуйте потихеньку ви­прямитися.

      Баба Марія почала випростовуватися. Та варто було Михайлові Олексійовичу зазирнути у зошит, аби ді­знатися, що робити далі, як вона знову почала згина­тися.

    - Ні, бабо, так не піде, — розчаровано сказав Ми­хайло Олексійович за кілька хвилин. — Бачу, без асис­тента нам не обійтися...

      Він озирнувся і побачив Таню, яка стояла неподалік і спостерігала за його діями.

    - Ану, Таню, візьми цей зошит і роби все, що там написано. А я буду стежити за бабою.

     Таня взяла зошит, подивилася в нього і почала ро­бити паси. А оскільки вона дивилася лише в зошит, то й не завважила, що паси були спрямовані на Михайла Олексійовича.

    - Розслабтеся... — почала Таня. — Заплющіть очі... Вам тепло і спокійно.

    - Мені тепло і спокійно, — слухняно забурмотів Михайло Олексійович. — Тепло й спокійно...

    - А тепер спробуйте потихеньку випрямлятися...

      Михайло Олексійович почав випрямлятися.

    - Таню, що ти з ним робиш? — здивовано вигукну­ла баба Марія.

    - Га, що? — приходячи до тями, обізвався Михайло Олексійович. — Здається, в голові трохи запаморочи­лося.

    - Ще б пак, лікарю. Вас же моя онука заговорила!

    - Таня? Мене? Бути цього не може!

    - Я... Я ненавмисне, — почала виправдовуватися Таня. — Я тільки робила те, що тут написано.

    - Не вірю! — войовниче вигукнув Михайло Олек­сійович. — Ану, повтори! Зроби так, щоб я... щоб я під лавкою опинився!

      Не відриваючи погляду від лікаря, Таня почала ро­бити гіпнотичні паси і примовляти:

    - Вам тепло і спокійно... лізьте під лавку... лізьте під лавку...

      Михайло Олексійович слухняно поліз під лавку. Він довго там вмощувався, а тоді запитав:

    - Далі що?

    - Не знаю, — ледь чутно відказала Таня. — Ви ж самі просили.

    - Я?— не повірив Михайло Олексійович. Він з зу­силлям вибрався з-під лавки, тоді здивовано втупився туди, де тільки-но був.

    - Як я там опинився? — запитав він.

      Відповіді він не дочекався, бо у Аристарха вже не було сил щось йому навіювати. Чаклунський кіт качався по землі і аж повискував від реготу. Навіть Ядвіга Оліза- рівна — і та посміхалася. Бо що не кажіть, а все ж таки приємно бачити свого суперника, який пошився в дурні.